Порт як частинка одеської душі

23 липня перед обідом пролунав неприємний звук сирени. Повітряна тривога. Чи багато залишилося на землі одеситів, які пам’ятають про нічну тривогу у серпні 1944-го? Останній наліт німецької авіації під час Другої світової… Не поспішаю спускатися в підвал. Будинок старий. Останнім часом він неабияк просів. Підвальні вікна пішли в землю, людині через них не вибратися, а запасних виходів немає. Так що ховатися в підвалі немає особливого сенсу. Щільно засмикую віконні штори у всіх кімнатах, щоб у випадку близького вибуху уламки скла не розлетілися по квартирі, і влаштовуюся на стільці біля капітальної стіни чекати закінчення тривоги. За деякий час чую кілька глухих вибухів. Тремтять міжкімнатні двері. Ще хвилин за п’ятнадцять звучить відбій. Сідаю обідати. Після обіду міський телеканал повідомив, що росіяни завдали двома ракетами удару по порту. По нашому Одеському порту, моєму улюбленому. Частинці одеської душі… Зайнялася водонасосна станція і ошвартований поруч катер. Пожежу оперативно загасили. Людських жертв, на щастя, немає. Довго-довго не міг заспокоїтись. Наче постраждав хтось із близьких друзів. Я старий чоловік, ніколи не мріяв дожити до такого віку. Тим більше не думав, що стану свідком того жаху, що обрушився на мою країну. Добігав кінця п’ятий місяць війни із Росією.

Наша велика сім’я після звільнення Одеси від німців і румунів повернулася до міста наприкінці квітня 1944-го і оселилася у порожній квартирі Красного провулка, 11 кв. 3. Звідси 10 хвилин пішки до Військового узвозу. А там пірнув під Сабанєєв міст і ось уже порт! Перед твоїми очима Практична (в минулому Кавунова) та Каботажна гавані. Німці та їхні румунські союзники чекали десанту з моря. Узбережжя та порт вони якось зміцнювали у військовому відношенні. Ймовірно, тому мені в п’ятирічному віці врізалися в пам’ять залишки ДОТу, який був споруджений праворуч Військового узвозу перед самим поворотом на Приморську вулицю. Усередині ще були залишки легкої розкуроченої гармати. Не всі причальні споруди під час відступу німецько-румунських військ було зруйновано. Звичайно, багато довелося відновлювати. Але частина причалів залишилась у робочому стані. На відбудові порту працювало багато полонених німців. Їхні бараки розташовувалися біля підніжжя схилу Центрального парку, саме під тим місцем, де збереглися залишки фортечної стіни. Уже до жовтня того ж 1944-го порт був повністю очищений від мін та вибухових речовин, відновлено залізничні колії та автодороги. Причали переважно теж встигли відновити. Через порт пішла американська допомога. Порт запрацював. І ні на хвилину не зупинявся 78 років та 4 місяці до 24 лютого 2022 року. За весь цей час був лише один потужний вибух, який пролунав на рейді Одеси 14 січня 1972-го. Зіткнулося наше суховантажне судно «Моздок» з болгарським танкером «Лом», що йшов до Одеси.

Допомога союзників прибувала на знаменитих судах американської серії «Liberty». Йдеться не про військову допомогу, про гуманітарну. Вся Одеса ожила за рахунок цих постачань на «Лібертосах». Який принцип розподілу гуманітарки серед населення існував тоді, не знаю. Але пам’ятаю, що в нашій багатолюдній сімейній комуналці всі працюючі отримували допомогу за місцем роботи. І до 1947 року допомога союзників була великою підмогою. Зазвичай мої рідні приносили її додому в міцних картонних коробках, які після спустошення ще довго служили в домашньому господарстві. Асортимент гуманітарки був найрізноманітнішим. Я особисто вперше в житті скуштував згущене молоко, консервовану шинку, тушонку, жуйку американського виробництва. Старі моряки пам’ятають, що багато років після війни фронт причалів №1 та 2 був дерев’яний на палях. Мій приятель старпом Петро Бугаков, який закінчив одеську школу юнг 1947-го, розповів мені про трагедію на цих причалах під час розвантаження одного із суден із допомогою. Голодні підлітки, що проникали в порт, ховалися під дерев’яним настилом причалу, і при нагоді намагалися поцупити щось їстівне. Одного разу один із охоронців помітив злодюжку і, недовго думаючи, пальнув у нього з рушниці. Постріл виявився смертельним. Моряків американських «Liberty», які стали свідками, це страшенно розлютило. Позбавити життя голодного хлопця за якусь консервну банку! Американці зіскочили на берег, відібрали у охоронця гвинтівку і хотіли негайно лінчувати. Його ледве вдалося відбити.

Праворуч від початку Військового молу у бік Нового молу тягнулися вугільні причали. Їхнє розташування було найневдалішим. Ще б пак! Під красенем бульваром, біля підніжжя всесвітньо відомих Потьомкінських сходів працювала найбрудніша і найгучніша ділянка порту. Люди, які прогулювалися в районі бульвару, завжди чули гуркіт вагонів і грейферів, свистки стрілочників і сигнали маневрених тепловозів. У Чорноморському пароплавстві задумали прибрати запилені брудні вантажі (вугілля, залізорудний концентрат) з Одеси. Допоміг Іллічівськ (нині Чорноморськ). Але шуми вугільного району досі звучать у мене у вухах. Порт наче був живим організмом, особливо в зимові похмурі, туманні дні, коли роздивитися, що відбувається у порту було неможливо, але пульс його життя вловлював слух. Зникли вугільні причали 1958-го, коли запрацював Іллічівський порт.

У одеських хлопчаків особливою популярністю користувалися перший і другий причали на початку рейдового молу, тобто поряд із морськими воротами порту, які нині ще називають Воронцовськими. Популярність причалів пояснювалося просто. Тут у другій половині травня, починаючи з 1948-го, швартувалась після промислу в Антарктиці китобійна флотилія «Слава». Перші кілька років прохідна на Митній площі відкривалася всім бажаючим. Китобої входили до порту і палили з китобійних гармат. Після швартування суден на причалах мітингували. Виступав капітан-директор флотилії О.М. Соляник, капітани-гарпунери. Одеська пацанва йшла не лише з цікавості, а й у надії отримати якийсь сувенір, скажімо китовий вус, раковину, буклети. Іноді добрий дядько-китобій міг подарувати шоколадку чи жуйку. Час був, м’яко кажучи, не дуже ситий.

І ще в цьому районі порту, з морського боку в кутку між основою рейдового молу та береговими укріпленнями Карантинного молу існував піщаний пляж, Австрійський. Була версія, що пляж будували полонені австрійці під час Першої світової. Пляж був затишний та дуже чистий. Тут я вперше побачив і впіймав рака-самітника. Тоді на піщаних пляжах Одеси вони були скрізь. А зараз не всі одеські підлітки можуть уявити, як вони виглядають. Останній раз я купався на Австрійському пляжі понад півстоліття тому. Одесити, яким зараз під шістдесят, навряд чи знають про його існування. Порт зростав, перебудовувався, і на місці Австрійського пляжу з роками спорудили контейнерний термінал.

На Чорному морі дуже мало природних заток та бухт, зручних для безпечної стоянки суден. Мабуть, лише одна: севастопольська. Решта вимагають додаткового захисту від штормових вітрів. Одеська затока також відкрита для Північно-Cхідних, Східних, Південно-Східних та частково Південних вітрів. Але все одно її прихильність по-своєму унікальна. Адже недаремно 25 століть тому давні греки облюбували це місце під проміжний портопункт для зв’язку з Кримом і звели тут невелике місто під назвою Гавань Істріан. Не вірю, що з розвитком цивілізації порти зникнуть. Після перемоги над росіянами наш порт стане ще кращим і привабливішим. Живи і процвітай, Одеський Порт!

Автор: Олександр Крайній, 83 роки, капітан далекого плавання

Фото: Анатолій Венгрук, відкриті джерела та колекція Євгена Сокольського