Титанік Чорного моря. Спогади врятованих з «Адмірала Нахімова»

Останній день серпня 1986 року. Літо добігає кінця, але оксамитовий сезон тільки починається. Пасажирський лайнер «Адмірал Нахімов» виходить з Новоросійського порту. Білий красень, побудований у Німеччині, три десятки років проходив круїзними маршрутами і став зіркою радянського кінематографу. Його поява у художніх фільмах приваблювала на борт все більше тих, хто серед радянських сірих буднів прагнув віднайти трохи екранної романтики та розкоші. Та в один літній вечір кіношне життя перетворилося у найпотворнішу реальність. «Адмірал Нахімов» затонув після зіткнення з вантажним судном «Петро Васьов» через годину після виходу з порту.

Знайшла свого рятівника, його звати Роман

Маршрут круїзу починався і завершувався в Одесі. Пароплав відвідував головні тогочасні чорноморські курорти – Ялту, Новоросійськ, Сочі, Батумі. Щодня лайнер заходив у нове місто, а вночі долав відстань між портами. Із підняттям якоря на борту судна розпочиналася вечірня програма: кіно, танці. На борту відпочивали цілими сім’ями. Батьки залишали сплячих дітей у каютах та відправлялися на вечірку. Саме в розпалі веселощів і сталася катастрофа. Рефмоторист судна розповів нашому кореспонденту, хто як рятувався.

– Я був на танцмайданчику, – розповідає Роман Ромазанов, – дивився як танцюють. У цьому рейсі було багато пенсіонерів. І один із них хвацько витанцьовував. Поруч стояла дівчина і голосно сказала: «Дивіться, як близько до нас судно підійшло». І коли стався удар, я інстинктивно схопився за огорожу танцмайданчика біля музикантів. Люди попадали. Ще удар, скрегіт, гуркіт, шлюпку зірвало. Судно знеструмило. І за пару хвилин ми вже у воді. Дах сцени розвалився. Ми зчепили два плоти і тримали їх із пасажирами, щоб нас не знесло у відкрите море, – робить паузу Роман.

– А з вами була дівчина, – лунає жіночий голос.

– Так…

– Це була я, – вигукує Людмила Брагіна, радісно дивлячись на Романа. – І ви за трубу трималися та давали команди. А я ще просила, давайте пливти до берега. Але ви казали, що найкраще буде так. А потім нас разом на буксир підняли.

– Це було двадцять хвилин на п’яту. П’ять годин провели у воді, – відповідає Роман.

– А пам’ятайте, коли ми були у воді, як «Петро Васьов» на нас пішов. І ми ногами його відштовхували, – згадує Людмила, – і кричали «Стоп-машина»! Роман тоді порізав ноги об черепашки на днищі балкера, що таранив нас…

У подорож Людмила Брагіна вирушила замість колеги з заводу. Людмила мріяла про круїз на лайнері. І раптом подруга Лариса запропонувала їй путівку. Звісно, ​​погодилася! У каюті жили з Ларисою та ще двома дівчатами.

– У Новоросійську 31 серпня стояла спека. Ми цілий день ходили містом. Купували обновки і втомилися. Увечері, коли повернулися до каюти, вирішили вже не йти на палубу, де були розваги. Приміряли покупки, обмінялися враженнями. Я переодяглася в халат, збиралася спати, сіла на ліжко. І раптом – поштовх. Світло згасло. Лариса одразу кинулася до дверей і відчинила їх. Це нас і врятувало. Настала ще серія ударів. Багато дверей заклинило в той момент. Подивилась у ілюмінатор, ми вже були під водою. Вискочили в коридор і побігли нагору. У метушні ми загубилися з Ларисою. Як вона врятувалась, це просто диво. Плавати вона не вміла. А про рятівні жилети ми тоді нічого не знали і не одягли їх. Коли я вже була в морі і ми трималися за плоти, побачила її. Але на нас пішов суховантаж і практично відрізав нас одну від одної. І ми знову загубилися. Так вийшло, що у списках живих та мертвих мене не було і на роботі мене вважали загиблою. Лариса переживала, не знаючи, що сказати моїй мамі. А телеграма, яку я дала додому, прийшла пізніше ніж я повернулася, – розповіла свою історію Людмила. – Я багато років намагалася знайти моряка, який врятував мене під час катастрофи. Але не могла знайти усі ці роки. І ось, я нарешті знайшла свого рятівника і дізналася його ім’я – Роман!

Потрапила у вирву і пішла на дно разом із лайнером

На «Адміралі Нахімові» було безліч розваг: коктейль-хол, басейн, літня естрада, кінозал та ресторани. Була на пароплаві і велика бібліотека, у якій працювала Антоніна Ігнатенко.

– На флот прийшла по романтику. У бібліотеці пароплава було понад 2 тисячі книг. Видавала художню літературу, журнали. Під час аварії знаходилася в каюті, яка розташовувалась у самому низу лайнера. По тривозі надягла рятівний жилет і вийшла нагору. Бачила, як корма йде у воду, слідом за судном потягнуло у вирву. Мене об щось било, голова-ноги, знепритомніла. А коли корма лягла на дно, почало виштовхувати. Прокинулася, коли вже була на воді і не могла зрозуміти, де я перебуваю. Потім довго лікувалась. Проте ще 16 років працювала на «пасажирах».

«Каскадери не тонуть»

Галина Денісова 6 років пропрацювала на «Адміралі Нахімові».

– У нас було дуже насичене та цікаве життя. Ходили на концерти, займалися спортом. Каюти ніхто не закривав. Усі один одному довіряли. На пароплаві у нас була своя вулиця «Дерибасівська» і був кут Денисової, – розповідає Галина. – З нього вибратися було дуже складно. Але коли я почула сигнал тривоги, одразу надягла рятівний жилет і побігла на вихід. Перед цим була інформація, що у Кишиневі землетрус. Думала, що хвиля дійшла і до нас. Коли побачила, що корма йде у воду, побігла до бюро інформації. Там шукали ключі від кают, де лишилися діти. На місток я вже дерлася. На лівому борту скидали плоти, почала допомагати. І в якусь мить опинилася під водою. Я не вміла плавати. «Ну, все, – подумала я, – піду на корм рибам. І так мені захотілося жити. «Господи, якщо ти є, допоможи вибратися!» – Попросила я. Мене крутило, перевертало і я опинилася на поверхні. Мене побачили на плоту. «Каскадери не тонуть», – вигукнула я і насамперед запропонувала «Ну що, закуримо?». З того часу, коли мене бачать, згадують цю фразу. Гумор завжди допомагав виживати. Пароплав затонув дуже швидко, лише за 5-6 хвилин. Думаю, однією з причин було те, що всі ілюмінатори були відчинені. Їх мали закрити за годину після відходу. Але того дня було дуже спекотно. І вода ринула через них і швидко затопила лайнер. Уже було неважливо, чи ти вмієш плавати. Головне, щоб пощастило.

Ця катастрофа стала найбільшою в Чорному морі. Тоді західні ЗМІ швидко охрестили пароплав радянським Титаніком. За офіційними даними на борту лайнера було 1243 людини. Більшість пасажирів – українці. Понад чотири сотні загинуло, з них – 23 дитини. На «суховантажнику», який протаранив лайнер, постраждалих не було.

На згадку про загиблих, щорічно в день трагедії у Чорне море відправляють квіти.

Фото: Анатолій Венгрук, відкриті джерела